“Стусове коло” в Луцьку
Вчора в Луцьку відбулась подія, яка була мабуть найцікавішою з усій подій останніх місяців - літературно-музичний проект «Стусове коло», присвячений пам’яті українського поета Василя СТУСА. Мені вдалося туди потрапити чисто випадково і я був вражений. Взагалі-то, побачивши подію на афішах, спочатку не звернув уваги. Так, вечір пам’яті Василя Стуса – це дуже правильно, але думка про творчий вечір не сильно стимулювала бажання туди йти. Уявлялося щось типу нудного цитування віршів і спогадів. Все виявилося не те що «не зовсім так», а «кардинально не так». Власне, підозри вкралися ще тоді, коли приглядівшись до афіші, я помітив там у складі учасників «Сестер Тельнюк». Хоча був і не сильно ознайомлений з їх творчістю, але те, що довелося почути, наводило на думку, що вечір має бути цікавішим, ніж це здавалося з першого погляду. І все ж, в день події, планів туди йти я не мав, більше того, навіть призабув про це. Та доля вирішила не дозволити мені втратити такий шанс долучитися до чогось вищого. Обставини склались так, що один з організаторів, директор проекту «Сестри Тельнюк» Назар Стригун, з яким ми мали контакт по зовсім іншому питанню, сам передзвонив і запросив нас з колегою, так що відмовлятися було гріх. ….. Син Василя Стуса, Дмитро, робить короткий вступ, просить вимкнути мобільні телефони і починається… Учасники «Стусового кола», обійнявшись, утворюють коло на сцені, потім розходяться, кожен віддаючись своїй ролі в цьому дійстві… На екрані час від часу з’являються старі фотографії, уривки листів, документів, які відносяться до кожного з «життєвих кіл» Стуса, а їх по режисерському задуму було 5: дитинства, любові, поезії, самотності і смерті. Дмитро Стус розказує свої спогади з дитинства, які змінюються монологами від імені Василя Стуса, роль якого виконує Роман Семисал. Якщо спогади Дмитра звучать спокійно, розмірено, плавно заглиблюючи нас в історію тих днів, то гра Романа – це справжній театр одного актора, емоційний, пристрасний і щирий. Цей контраст вже починає заворожувати, але це тільки початок. Дійшовши до певного логічного моменту, актор завмирає, і тут починається Музика. Проект «Сестри Тельнюк» робить неймовірне: поєднуючи тексти Василя Стуса, голос Галі і Лесі і фантастичну гру музикантів. Олег Путянін, Роман Суржа, Микола Томасишин та Іван Небесний допомагають довершити цю ауру, всі інструменти звучать настільки злагоджено, що не виникає навіть думки виокремити когось окремо. Все дійство – це одна суцільна емоція, щира і непідробна, якась така висока і чиста, що все навколишнє здається такий незначним і дріб’язковим… Режисура виконана практично ідеально, всі переходи логічні і послідовні, кожна пауза має зміст, жодного лишнього слова, жодного лишнього руху… Музика «Сестер Тельнюк» у «Стусовому колі» нагадала мені чимось «Кому Вниз» - щось таке високе, сильне, ніби похмуре, але світле водночас. Окрема подяка Лесі Тельнюк за цю музику, творцем якої вона є. Дійство вийшло абсолютно не тим, чим здається «творчий вечір» в очах пересічної людини - без офіціозу, нудьги, пафосу. Я розумію, що зі сторони це все виглядає як якась хвалебна ода, але той, хто там був мене зрозуміє. Шалені овації і майже сльози на очах – результат дійства. Виходиш з театру якимось чистішим, світлішим і добрішим… Я вражений і здивований. Останнім часом рідко щось так дивує…. П.С. Трішки дьогтю Виставу підтримало керівництво міста і області, за це честь їм і хвала, але вірші волинського поета Петра Маха і квіти від мерії були лишніми, чесно. Учасники «Стусового кола» отримали свій кайф від волинських глядачів і так, це не та подія, учасникам якої діти в народних костюмах несуть величезні кошики квітів. Я не те що проти вдячності, просто рок-енергетика самодостатня і не потребує зовнішніх проявів вдячності…